З початком бурхливих подій у нашій країні Влад завжди був на передовій – і на Майдані у протистоянні з беркутівцями та «тітушками», і пізніше на фронті російсько-української війни. Розповідав матері, як під час Революції гідності захищав жінок та стареньких від побиття, як його заглушило світлошумовою гранатою, як бачив поранених та загиблих майданівців, які були зі звичайними дерев’яними щитами. У Будинку профспілок сотня Влада організувала мобільний шпиталь, де під час пожежі у нього згоріли всі речі.

Коли розпочалося протистояння на Сході, Владислав не задумуючись взяв до рук зброю. Пройшов декілька добровольчих підрозділів, в рядах «ОУН» брав участь у пекельних боях за Донецький аеропорт. Взимку 2015 року Дюшес повідомив батькам, що вирішив перейти до «Азову», потрапив до першої сотні. Боєць добре показував себе із самого початку, адже був вже не новачком на війні, зразу брався за виконання відповідальних завдань.

Побратим Дюшеса Гризло перебував поруч із ним, коли хлопець отримав смертельне поранення у Широкиному: «Було ще темно, ми вирішили зачистити подвір’я і будинок, що здавався нам підозрілим. Зайшли втрьох: Сід пішов прямо, Дюшес наліво, я – направо. Сідаю на коліно за 5 метрів від Дюшеса, повертаю до нього голову – сильний вибух, і він весь у диму лежить на землі. В шоці підбігаємо до нього, починаємо облапувати всього та шукати рани, а він спокійно та врівноважено каже: «Немає ноги і пальців на руці… Накладайте мені джгут, швидко накладайте!» Влад не видав жодного крику, жодного стогону, просто вказував побратимам, що робити. «Раніше я думав, що таке буває лише в кіно, коли людина спокійно накладає джгут на свою відірвану ногу. А він постав таким героєм наяву. Ми виносили його звідти по черзі так швидко, як тільки могли. Бігли у повному «фарші» й броні з Дюшесом на плечах. І коли він опинився на мені, я біг з останніх сил».

Одразу після поранення Влад хвилювався, як служитиме, чи можна із такими травмами бути інструктором, що мамі скаже. Далі була лікарня в Маріуполі, тоді Дніпро. Він перебував у стабільному стані, тому його смерть стала для всіх великим шоком та ударом. Він помер від отриманих ран 31 травня 2015 року.

Дюшес був взірцем для побратимів – ніколи не кидав друзів у біді, переймався їхнiми проблемами і завжди у будь-яких ситуаціях допомагав бойовим товаришам. Був відданим та чесним.

«Занадто добрий для війни, занадто хоробрий для мирного життя» – так характеризують Владислава всі, хто його знав.

Владислав Дюсов посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а у рідному місті Влада, Могилів-Подільському, відкрито меморіальну дошку загиблим у війні на Донбасі бійцям. Є на ній і портрет 21-річного азовця Дюшеса.