«Він феєрично виходив з-під щільних обстрілів, ніби герой фільму виринав з димової завіси». Пам’яті Козака
Пам’яті цього мужнього воїна складають вірші та пісні, про нього не забувають і його побратими.
В’ячеслав Кирилов з позивним «Козак» родом із Білгород-Дністровського Одеської області, жив в Одесі, де сам виховував маленького сина. Ще з 2014-го їздив у зону бойових дій як волонтер та доброволець. А саме у свій 33 день народження, 19 грудня 2014-го, Козак закінчив КМБ та вирушив в АТО у складі «Азову». Чоловік розповідав, що на війну пішов насамперед через сина та задля того, щоб люди повірили у справедливість і у те, що в Україні можливо щось змінити на краще.
В опануванні військової науки він досягав значних успіхів, йому було цікаво все – і зв’язок, і медицина, і зброя.
В інтерв’ю Козак говорив: «У нас є бажання, ідея та свобода, а у них – тільки зброя. У них немає бажання, це не їхня війна. Я не знаю, чому вони сюди йдуть! Бо сказав «дядя путін»? Маячня! Як я це бачу: всі хотіли якихось змін, але боялись. Поштовхом став Майдан, і ось ці зміни наступають!»
Командир Військової школи імені полковника Євгена Коновальця друг Кірт згадує загиблого воїна так: «Козак був такою колоритною постаттю, що дивишся на нього і зразу бачиш, що це справжній козак. Він мав козацькі вуса, чуб, сережку, міцну статуру. Але не зовні проявлялася його вдача, а у переконаннях і поглядах. Він взяв у руки шаблю і пішов захищати свій рідний край».
На В’ячеслава завжди можна було покластися, він проявляв свої лідерські якості, поводився дуже професійно. Побратими впевнені: зараз азовський воїн був би як мінімум командиром роти, мав великий потенціал, завжди старанно виконував завдання.
Загинув Козак 15 лютого 2015 року під час відбиття атаки бойовиків на Широкине. Він, як мужній воїн, прикрив собою пораненого побратима, отримав тяжкі травми, від яких помер вже на операційному столі
«Вже поранений, азовець усміхався і намагався жартувати», – згадує друг Фізрук.
Побратими пам’ятають Славу як справжнього сина України, який зневажав смерть. Фізрук, якого Козак прикрив собою від обстрілу того фатального дня, згадує, як він феєрично виходив з-під щільних обстрілів, ніби герой фільму виринав з димової завіси.
«Ще 14 лютого ми потрапили під обстріл, всі попадали на землю, а він продовжував йти. Він раніше займався танцями. І так гордо ‒ груди вперед, спина рівна», ‒ згадує Фізрук.
«Я йду по своїй Богом даній землі», ‒ відповідав Козак на крики побратимів пригнутися.
За особистий героїзм Козак нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), на його честь в Одесі перейменовано колишню вулицю Чапаєва, а в рідному місті Білгород-Дністровський ‒ колишню вулицю Жовтневу.
Харківський блек-метал гурт «Burshtyn» присвятив йому пісню «Козак», а поетеса Патара Бачія ‒ кілька віршів. На Одеському кладовищі на честь Козака встановлено пам’ятник – на монументі боєць зображений у військовій формі, спорядженні і зі зброєю в руках.
Козак відчував свою швидку загибель, часто говорив про смерть і за кілька днів до трагедії попросив не ховати його в землю. Тіло В’ячеслава спалили, а попіл розвіяли над морем, як він і заповідав.
Пам’ятаємо!
Помстимося!
