ДОКТРИНА ПОБАЖАНЬ. Добрих і не дуже.

автор: Микола Кравченко
момент публікації: 26 квітня 2019 року

Саме так можна охарактеризувати “Доктрину безпеки та миру”, запропоновану “Рухом Опору Капітуляції”. Основними її розробниками були люди імениті і здавалося б достатньо компетентні: Володимир Огризко, Володимир Василенко, Роман Безсмертний, Йосиф Зісельс, Сергій Квіт, Данило Лубківський. Але продукт нажаль вийшов абсолютно порожнім, а в деяких моментах навіть критично неприйнятним.

Найцікавішою частиною Доктрини є “Український план справедливого миру”, що передбачає:

П.2.2.:

• “повне і безперешкодне відведення всіх Збройних Сил РФ… за лінію українсько-російського державного кордону”

• “завершення повного розведення Збройних Сил України та Збройних Сил Росії”… “під контролем незалежних миротворчих сил”

• “демонтаж… самопроголошених «ДНР» та «ЛНР»”.
  
  

  Однозначний позитив у тому, що мова йде про відновлення державного кордону, а не по лінію розмежування. Але в цілому пункт є лише набором побажань. Для РФ вони нічого не означають. Механізмів як ми будемо “примусимо росіян” не визначається. Є просто “Росія має…” і все. Що має спонукати Москву пристати на наші умови не зрозуміло.

  
  

  Ще один малозрозумілий момент – “незалежні миротворчі сили”. З кого вони складатимуться? Яким чином вони будуть незалежними? Лише питання без відповідей.

П.2.5. і П.2.6. взагалі критично неприйнятні. Перший у трохи завуальованій формі передбачає амністію терористам, що абсолютно неприйнятно ані з моральної точки зору, ані з боку політичної доцільності. Другий – про “вільні” вибори деокупованих РДЛО. Яким чином добитися цієї “вільності” уявити складно. Та й що це може дати? Відповідь тільки одна – імплементацію сепаратистських політичних структур та російського лоббі до офіційної української політики. Зрозуміло, що це лише спосіб легалізації ДЛНР і для українців він взагалі неприйнятний. А інших результатів у цих виборів просто не буде.

П.2.8. передбачає виведення російських військ з Криму і відновлення там українських владних структур. Ідея внести у порядок денний і питання Криму – безсумнівно правильна, але так же як і у п.2.2. не вказується жодного механізму, тільки побажання. Єдина конкретика, причому однозначно правильна – це посилання на гарантів Будапештського меморандуму. Втім як і кого саме з них можна залучити ніде не прописано. Отже, це також знов-таки лише побажання і не більше.

П.2.9. передбачає “започаткування переговорів щодо компенсації збитків, яких Україна зазнала внаслідок шкоди, спричиненої їй збройною агресією РФ”. Сама ініціатива знов-таки дуже правильна, але міжнародні інстанції на моїй пам’яті жодного разу так і не змусили РФ до хоч якихось відшкодувань. І як змусити зробити це цього разу взагалі неясно.

В цілому документ не просто негрунтовний, він цілком порожній. Жодного реального механізму просто не вказано. Військова, економічна, соціальна та гуманітарна сторони проблеми повністю ігноруються, а без цього будь-які дипломатичні рішення не матимуть сили. Цей документ – політична декларація і аж ніяк не більше. Це як передвиборчі обіцянки депутатів: все правильно, але того ніхто не мусть робити. Жодної глобальної проблеми для країни цей документ не вирішить. Навіть не посприяє. Він просто є і все. Підстав діяти в реальній площині він не має.

Водночас, вкотре стає зрозуміло, що країні потрібний експертний майданчик для створення реального плану відновлення суверенітету і територіальної цілісності. А це можливо лише в одному випадку – якщо ми тимчасово блокуємо окуповані території і зосередимося на розвитку власних економіки й армії. Бо лише їх (економіки й армії) потужність є підставою для наявності дипломатії як такої. Аж ніяк не навпаки.